Тарас Шевченко - художник
Стрічка часу
Що означає воля для Шевченка?
Асоціативний портрет Тараса Шевченка.
Таланти та здобутки Івана Яковича Франка
Відеоскрайбінг мандрівка Павлуся за оповіданням "За сестрою"
Сучасна українська література, намагаючись бути в
руслі загальносвітових тенденцій, вирізняється лише надмірною інфантильністю та
однотипністю.
Якщо провести вуличне опитування на тему: «Кого із сучасних українських письменників Ви знаєте?», то більшість наших співгромадян лише знизає плечима або ж назве два-три імені радянських «майстрів слова», які залишилися в пам’яті ще зі шкільної програми. Але ж сучасна література в Україні дійсно існує і навіть намагається бути яскравою та епатажною, якраз в руслі загальносвітових тенденцій. Але чи є хоч якась цінність в усіх її пориваннях – питання спірне.
Дідусі-імпотенти
Перш за все треба сказати, що літературний процес в Україні розвивається одразу у двох абсолютно паралельних площинах: у межах Спілки письменників України та поза нею. Хоча по відношенню до Спілки "розвивається" - надто гучне слово. По суті, вона є лише прихистком для уцілілих після розвалу радянської ідеологічної машини ретроградів-графоманів. Члени Спілки письменників України, або ж СПУ (а яке все-таки вдале і характерне співпадіння абревіатур цієї організації і донедавна доволі потужної політичної партії! Як українські соціалісти зникли з суспільно-політичного обрію, залишаючись навіки лише символом деградації в політиці, так і члени Спілки є атавізмом і ганьбою для тієї сфери, яку вони, прошу пана, представляють), вирізняються лише феноменальною творчою імпотенцією. А щоб хоч якось згаяти свій час і не деморалізуватися остаточно, вони придумують і нагороджують один одного преміями за неіснуючі заслуги. Їм здається, що вони дуже актуальні та потрібні зі своїми псевдодуховними творіннями, а насправді потрібні вони лише різноманітним махінаторам, які під прикриттям Спілки провертають афери з грошима та землею. Потяг життя давно вже втік від цих літературних дідусів, і вони спроможні лише немічно дивитися йому вслід.
Бідні родичі та дрібні ідеї
Літературне життя за межами Спілки виглядає куди цікавішим. Принаймі, вже можна говорити про з’яву двох поколінь у сучасній українській літературі (або ж сучукрліті, як її переважно називають; це скорочення теж звучить достатньо характерно): "дев`яностиків", найяскравішими представниками яких є група «Бу-Ба-Бу» у складі Юрія Андруховича, Віктора Неборака та Олександра Ірванця, та "двохтисячників", найвідомішими з яких є Сергій Жадан, Любко Дереш та Ірена Карпа.
Між творами письменників цих двох поколінь пролягає не тільки і не стільки стилістична, як насамперед світоглядна різниця. "Дев`яностики", більшість з яких почали свою діяльність ще у вісімдесятих - люди, чия творча манера усталилась на зламі епох, у буремні часи перебудови і перших років незалежності. Їхні твори, попри всю свою різноманітність, - це суміш критичного погляду на навколишню дійсність з гіркувато-романтичними індивідуальними інтимними перживаннями, розбавлена перманентними іграми з мовною матерією.
Десь з другої половини 90-х старше покоління письменників бере стрімкий курс на Європу, їздить по ній з гастролями, влаштовує спільні читання та творчі вечори, активно обмінюється культурним досвідом, та й просто заробляє гроші, зрештою. Позитивною стороною цього явища, безумовно, є налагоджування культурного діалогу між Україною та Європою, популяризація нашої держави в світі. Але з іншого боку, наші творчі діячі в очах європейців занадто часто виглядають «бідними родичами», які без грантів прожити ніяк не можуть. Все ж європейський вектор сучукрліту – найпотужніший та найактуальніший. Суспільно-політична проблематика багатьох їхніх творів цілком здатна зацікавити освіченого проєвропейськи налаштованого українця.
Покоління двохтисячників в своїй основній масі суспільними питаннями не переймається, а до Європи якщо й їздить, то лише з метою роздобути та проїсти черговий грант. Автори цілком і повністю замкнені на своїх особистих переживаннях, які, відверто кажучи, належним чином навіть описати не вміють. Треба визнати, що сучукрліт і в часи свого народження не видав на-гора жодного геніального (або хоча б наближеного до цього) твору. Але персонажі романів та повістей, ліричні герої віршів діяли, відчували, боролися, зрештою, жили. Дійові особи були об’ємними, цікавими, в них легко можна було впізнати себе, їхні слова часто хотілося б мати своїми. Натомість покоління "молодих да ранніх" навіть до такого рівня не дотягує, а схоже, навіть і не хоче.
Тож тенденція дрібнішання (творів, ідей, самих письменників) для сучукрліту є визначальною. Твори усіх двохтисячників видаються надзвичайно однотипними; здається, що молоді письменники знайшли рецепт ідеального (на їхню думку) роману: треба взяти кількох не надто виразних героїв, занурених у висмоктані з пальця особисті переживання, додати якомога більше алкогольно-наркотичних змін свідомості і приперчити парою еротичних сцен.
Для прикладу можна взяти більш-менш популярний роман "мегазірки" сучукрліту Любка Дереша "Культ", в колах його прихильників з доброго дива названий "підсумком усіх духовних шукань літератури девяностих". Що ж це за твір? А це просто поєднання псевдомістичної розповіді про якихось древніх богів (до того ж не вигаданих самим Дерешем, а "позичених" ним у англійського письменника Говарда Лавкрафта) з невиразною любовною історією, насрізь просякнуте наркотичними візіями, про які в стані розповісти будь-який підліток, що не проти час від часу щось покурити чи нюхнути. Чи може такий твір претендувати на підсумок (?) якихось духовних (??) шукань (???), чи може когось зачепити за душу таке ось поєднання? Ну хіба що далеких від мистецтва молоденьких хлопчиків і (особливо!) дівчаток, які потай читають щось на зразок Дар’ї Донцової (теж таке собі чудо-юдо) чи журналу «Космополітен», але хочуть похизуватися перед ровесниками, яку "елітарну" і "авангардну" літературу вони носять у своїх рюкзачках.
Псевдоелітарна бездарність
До речі, щодо елітарності, чи в нашому випадку псевдоелітарності. Майже будь-яке писання молодих українських письменників претендує на звання такого собі твору "не для всіх", позиціонується як антипопсове і антигламурне. Але насправді, заперечуючи попсовість, ці витвори не несуть натомість жодної художньої цінності. Літературним середовищем старанно підтримується міф про певне таємне долучення до "кола обраних", в яке можна потрапити, читаючи сучукрліт і (обовязково!) "тусуючись" з його зірками на різноманітних арт-акціях. І ця ширма, абсолютно прозора для самих письменників, за мовчазної згоди підтримується ними ж саме з метою залучення нових адептів, готових викладати гроші за наступні і наступні "нетлінні" творіння.
Подібна інфантильність - біда не тільки української, а й світової літератури, і в ширшому значенні – культури, до якої ми так старанно намагаємося долучитися. Зовні, щоправда, все виглядає прекрасно: західні автори багато пишуть, видавництва їх друкують, книгарні продають, а люди купують. Машина працює безвідмовно. Але ж питання книговидання і книгорозпосюдження, по суті, є вторинними від головного - змісту самих творів. Продавши сміття під видом книги, автор і видавець кладуть в кишеню гроші, а задоволений читач заповнює місце на полиці. Але в розвиток Культури цим вони анічогісінько не вносять. Культура мертва вже років з п’ятдесят як мінімум, з часу перетворення написаної книги на товар, принципово мало відмінний від картоплі. Маркетингові рішення, які спрацьовують у будь-якій іншій сфері людської діяльності, для культури згубні.
Але варто сказати, що в Україні не навчилися робити навіть їх. На зміну знищеній після розпаду СРСР видавничо-розповсюджувальній системі ще не вдалося створити нічого. Тому й веде значна частина українських авторів злиденне існування, заробляючи на хліб насущний роботою в інших сферах, на зразок журналістики чи піару. Щоправда, жодним чином це їх не виправдовує. У таких же умовах працювали літератори і 100, і 150 років тому, а результати були геть інші.
Якщо провести вуличне опитування на тему: «Кого із сучасних українських письменників Ви знаєте?», то більшість наших співгромадян лише знизає плечима або ж назве два-три імені радянських «майстрів слова», які залишилися в пам’яті ще зі шкільної програми. Але ж сучасна література в Україні дійсно існує і навіть намагається бути яскравою та епатажною, якраз в руслі загальносвітових тенденцій. Але чи є хоч якась цінність в усіх її пориваннях – питання спірне.
Дідусі-імпотенти
Перш за все треба сказати, що літературний процес в Україні розвивається одразу у двох абсолютно паралельних площинах: у межах Спілки письменників України та поза нею. Хоча по відношенню до Спілки "розвивається" - надто гучне слово. По суті, вона є лише прихистком для уцілілих після розвалу радянської ідеологічної машини ретроградів-графоманів. Члени Спілки письменників України, або ж СПУ (а яке все-таки вдале і характерне співпадіння абревіатур цієї організації і донедавна доволі потужної політичної партії! Як українські соціалісти зникли з суспільно-політичного обрію, залишаючись навіки лише символом деградації в політиці, так і члени Спілки є атавізмом і ганьбою для тієї сфери, яку вони, прошу пана, представляють), вирізняються лише феноменальною творчою імпотенцією. А щоб хоч якось згаяти свій час і не деморалізуватися остаточно, вони придумують і нагороджують один одного преміями за неіснуючі заслуги. Їм здається, що вони дуже актуальні та потрібні зі своїми псевдодуховними творіннями, а насправді потрібні вони лише різноманітним махінаторам, які під прикриттям Спілки провертають афери з грошима та землею. Потяг життя давно вже втік від цих літературних дідусів, і вони спроможні лише немічно дивитися йому вслід.
Бідні родичі та дрібні ідеї
Літературне життя за межами Спілки виглядає куди цікавішим. Принаймі, вже можна говорити про з’яву двох поколінь у сучасній українській літературі (або ж сучукрліті, як її переважно називають; це скорочення теж звучить достатньо характерно): "дев`яностиків", найяскравішими представниками яких є група «Бу-Ба-Бу» у складі Юрія Андруховича, Віктора Неборака та Олександра Ірванця, та "двохтисячників", найвідомішими з яких є Сергій Жадан, Любко Дереш та Ірена Карпа.
Між творами письменників цих двох поколінь пролягає не тільки і не стільки стилістична, як насамперед світоглядна різниця. "Дев`яностики", більшість з яких почали свою діяльність ще у вісімдесятих - люди, чия творча манера усталилась на зламі епох, у буремні часи перебудови і перших років незалежності. Їхні твори, попри всю свою різноманітність, - це суміш критичного погляду на навколишню дійсність з гіркувато-романтичними індивідуальними інтимними перживаннями, розбавлена перманентними іграми з мовною матерією.
Десь з другої половини 90-х старше покоління письменників бере стрімкий курс на Європу, їздить по ній з гастролями, влаштовує спільні читання та творчі вечори, активно обмінюється культурним досвідом, та й просто заробляє гроші, зрештою. Позитивною стороною цього явища, безумовно, є налагоджування культурного діалогу між Україною та Європою, популяризація нашої держави в світі. Але з іншого боку, наші творчі діячі в очах європейців занадто часто виглядають «бідними родичами», які без грантів прожити ніяк не можуть. Все ж європейський вектор сучукрліту – найпотужніший та найактуальніший. Суспільно-політична проблематика багатьох їхніх творів цілком здатна зацікавити освіченого проєвропейськи налаштованого українця.
Покоління двохтисячників в своїй основній масі суспільними питаннями не переймається, а до Європи якщо й їздить, то лише з метою роздобути та проїсти черговий грант. Автори цілком і повністю замкнені на своїх особистих переживаннях, які, відверто кажучи, належним чином навіть описати не вміють. Треба визнати, що сучукрліт і в часи свого народження не видав на-гора жодного геніального (або хоча б наближеного до цього) твору. Але персонажі романів та повістей, ліричні герої віршів діяли, відчували, боролися, зрештою, жили. Дійові особи були об’ємними, цікавими, в них легко можна було впізнати себе, їхні слова часто хотілося б мати своїми. Натомість покоління "молодих да ранніх" навіть до такого рівня не дотягує, а схоже, навіть і не хоче.
Тож тенденція дрібнішання (творів, ідей, самих письменників) для сучукрліту є визначальною. Твори усіх двохтисячників видаються надзвичайно однотипними; здається, що молоді письменники знайшли рецепт ідеального (на їхню думку) роману: треба взяти кількох не надто виразних героїв, занурених у висмоктані з пальця особисті переживання, додати якомога більше алкогольно-наркотичних змін свідомості і приперчити парою еротичних сцен.
Для прикладу можна взяти більш-менш популярний роман "мегазірки" сучукрліту Любка Дереша "Культ", в колах його прихильників з доброго дива названий "підсумком усіх духовних шукань літератури девяностих". Що ж це за твір? А це просто поєднання псевдомістичної розповіді про якихось древніх богів (до того ж не вигаданих самим Дерешем, а "позичених" ним у англійського письменника Говарда Лавкрафта) з невиразною любовною історією, насрізь просякнуте наркотичними візіями, про які в стані розповісти будь-який підліток, що не проти час від часу щось покурити чи нюхнути. Чи може такий твір претендувати на підсумок (?) якихось духовних (??) шукань (???), чи може когось зачепити за душу таке ось поєднання? Ну хіба що далеких від мистецтва молоденьких хлопчиків і (особливо!) дівчаток, які потай читають щось на зразок Дар’ї Донцової (теж таке собі чудо-юдо) чи журналу «Космополітен», але хочуть похизуватися перед ровесниками, яку "елітарну" і "авангардну" літературу вони носять у своїх рюкзачках.
Псевдоелітарна бездарність
До речі, щодо елітарності, чи в нашому випадку псевдоелітарності. Майже будь-яке писання молодих українських письменників претендує на звання такого собі твору "не для всіх", позиціонується як антипопсове і антигламурне. Але насправді, заперечуючи попсовість, ці витвори не несуть натомість жодної художньої цінності. Літературним середовищем старанно підтримується міф про певне таємне долучення до "кола обраних", в яке можна потрапити, читаючи сучукрліт і (обовязково!) "тусуючись" з його зірками на різноманітних арт-акціях. І ця ширма, абсолютно прозора для самих письменників, за мовчазної згоди підтримується ними ж саме з метою залучення нових адептів, готових викладати гроші за наступні і наступні "нетлінні" творіння.
Подібна інфантильність - біда не тільки української, а й світової літератури, і в ширшому значенні – культури, до якої ми так старанно намагаємося долучитися. Зовні, щоправда, все виглядає прекрасно: західні автори багато пишуть, видавництва їх друкують, книгарні продають, а люди купують. Машина працює безвідмовно. Але ж питання книговидання і книгорозпосюдження, по суті, є вторинними від головного - змісту самих творів. Продавши сміття під видом книги, автор і видавець кладуть в кишеню гроші, а задоволений читач заповнює місце на полиці. Але в розвиток Культури цим вони анічогісінько не вносять. Культура мертва вже років з п’ятдесят як мінімум, з часу перетворення написаної книги на товар, принципово мало відмінний від картоплі. Маркетингові рішення, які спрацьовують у будь-якій іншій сфері людської діяльності, для культури згубні.
Але варто сказати, що в Україні не навчилися робити навіть їх. На зміну знищеній після розпаду СРСР видавничо-розповсюджувальній системі ще не вдалося створити нічого. Тому й веде значна частина українських авторів злиденне існування, заробляючи на хліб насущний роботою в інших сферах, на зразок журналістики чи піару. Щоправда, жодним чином це їх не виправдовує. У таких же умовах працювали літератори і 100, і 150 років тому, а результати були геть інші.
Причин такої ситуації можна назвати
принаймі дві. По-перше, майже все, що можна було написати, вже написано. До
будь-якого талановитого твору, які все ж час від часу зявляються, можна одразу
підібрати кілька аналогічних за сюжетом, чи настроєм, чи стилістикою. Писання
із процесу створення перетворилося на процес компіляції, а то вже і компіляції
скомпільованого. Людей у світі багато, а цікавих думок - порівняно мало. Тому
створення оригінального твору вимагає від автора дедалі важчої мисленнєвої
роботи. Друга причина ще вагоміша. Як було сказано вище, сучасна книга
насамперед є товаром, який продається згідно з усіма правила маркетингу. Одне з
найважливіших серед них - врахування цільової аудиторії продукту. Сучасні
читачі, так як і автори, у масі своїй не хочуть думати. Поодинокий голос
людини, вихованої на добротній класиці (чи хоча б справжньому модернізмі),
губиться серед волання тисяч спраглих до "хліба та видовищ" читачів.
Вони хочуть читати про секс, алкоголь, наркотики і пригоди, а не про якісь
страждання, почуття та ідеї. Цю спрагу, залежно від смаків, хтось вгамовує
Дар’єю Донцовою, а хтось - Іреною Карпою. Суть від цього не змінюється.
Все це відноситься як до світової, так і до української літератури як її (хоч і з натяжкою буде сказано) частини. У нинішньому світі зміст вже ніхто не шукає. А окремі індивіди, які з таким станом речей не погоджуються (може, є вони і серед українських літераторів), приречені на жевріння на маргінесах суспільства і вічний пошук нікому не потрібного, але вічно важливого сенсу.
Все це відноситься як до світової, так і до української літератури як її (хоч і з натяжкою буде сказано) частини. У нинішньому світі зміст вже ніхто не шукає. А окремі індивіди, які з таким станом речей не погоджуються (може, є вони і серед українських літераторів), приречені на жевріння на маргінесах суспільства і вічний пошук нікому не потрібного, але вічно важливого сенсу.
Немає коментарів:
Дописати коментар